Повоєнний соцільний дистрес і інституційна крихкість в україні: до нової програми соцільної політики та інституційної трансформації

Анотація

У статті досліджується феномен соціального дистресу в Україні як одного з найтриваліших і найглибших наслідків повномасштабної війни, розпочатої Російською Федерацією. Війна виступила не лише чинником масштабних руйнувань і гуманітарних втрат, а й каталізатором радикальних соціальних і політичних трансформацій, які формують симптоми так званого «катастрофічного суспільства»: зниження передбачуваності майбутнього, хронічне психосоціальне виснаження громадян, зростання інституційної недовіри та розрив соціальних зв’язків. Особлива увага приділяється аналізу інституційної неспроможності держави як ключового чинника, що поглиблює соціальний дистрес і ускладнює відновлення суспільної стійкості.
На основі підходів У. Бека, О. Бейліс та А. Пшеворського авторка розглядає взаємозв’язок між якістю державного управління, рівнем довіри до інститутів та спроможністю влади реалізовувати політики справедливості й турботи. Окремий акцент зроблено на виявленні структурних проблем українського державного управління у 2024–2025 роках: обмежена ефективність соціальної політики, незавершеність судової реформи, уповільнення антикорупційних ініціатив, а також відтворення викривленої архітектоніки влади, що консервує делегативну модель управління.
Стаття вводить український досвід у ширший європейський контекст, демонструючи паралелі з кризою легітимності та управлінської ефективності в низці країн ЄС. Це дозволяє зробити висновок про транснаціональний характер інституційної деградації, що загрожує демократичним системам не лише в умовах війни, а й у мирний час. Як інтелектуальну відповідь на ці виклики запропоновано концепт «інституційної турботи» – альтернативний підхід до управління, що протистоїть технократичним чи репресивним моделям. Його основою є політичне слухання, відповідальність перед громадянами, залучення суспільства до прийняття рішень та формування моральної солідарності.
Доводиться, що подолання післявоєнного дистресу можливе лише через якісну інституційну реконструкцію, яка забезпечить соціальну справедливість, відновлення довіри та стійкість української демократії. Аналітичні висновки ґрунтуються на критичному, порівняльному й інтерпретативному методах, а також на аналізі нормативно-правової бази та практичних кейсів сучасної політики.