РОЗПАКУВАННЯ СОЦІОЛОГІЇ НАСИЛЬСТВА ТА ВІЙНИ ВАЛЬТЕРА БЕНЬЯМІНА

Анотація

Конфлікт, насильство і, зрештою, війна займають центральне місце в соціології мови Вальтера Беньяміна. Використовуючи біблійну мову, його ранні роботи показують, що після гріхопадіння людини мова стає посудиною, яку заповнює узурпатор, інструментом, за допомогою якого він підкоряє інших своїй волі, як це робить Сатана у «Втраченому раю». Дослідження Беньяміном німецьких трагічних драм (Trauerspiels), траурних п'єс, подібних до «Гамлета» та «Річарда ІІІ», приводить його до висновку, що закон і конституційні структури в епоху бароко мають єдине значення для розуміння ролі конфлікту і насильства. У статті «До критики насильства» Беньямін наводить два ключові аргументи. Перший полягає в тому, що «загальний страйк робітників» є легітимною формою насильства, а реакція держави, часто військова, не є такою. Другий - що заповідь «Не вбий» розуміють неправильно, оскільки вона, по-перше, не містить покарання, а по-друге, не може бути всеохоплюючою забороною; єврейське законодавство, зазначає він, дозволяє самозахист. Його найвідоміші роботи, «Твір мистецтва в епоху механічного відтворення» та «Тези з філософії історії», написані після його повороту до марксизму, пов'язаного з Франкфуртською школою. У першій, окрім того, що він показує, як механічне відтворення руйнує «ауру» мистецтва, він занепокоєний тим, як фашистське мистецтво, наприклад, фільми Лені Ріфеншталь, що прославляють Гітлера, впливає на нього. Ці перформанси покликані «поглинути» або придушити глядача, зробити його спокійним, мовчазним учасником гри за владу, яка призводить до конфлікту і, зрештою, війни. Використовуючи квазірелігійну мову, Тези деконструюють «історизм», показуючи, як ранкіанська історія стає на бік переможців, Великих Чоловіків і Жінок історії за рахунок переможених. Він стверджує, що кожне покоління може спокутувати минуле, «розбираючи історію по зернятку» і використовуючи розриви, щоб показати насильство і конфлікти, які історики намагаються приховати.