Радянсько-кубинська комунікація під час Кубинської кризи: контроль над союзником

Анотація

Кубинська ракетна криза, яку називають Карибською кризою в Радянському Союзі (Карибский кризис) та Жовтневою кризою на Кубі, – одна з найвідоміших подій холодної війни. Велика кількість первинних джерел доступна для вивчення цієї події. Уряд США оприлюднив внутрішні матеріали та значну частину офіційних перемов між сторонами, Радянський Союз також відкрив доступ до значної кількості документів (переважно під час програми М. Горбачова «Гласність» («гласность») у 1980-х рр.). Однак значна частина історичного аналізу, що постає із цього матеріалу, зосереджується на кількості «провини», яку має нести кожна сторона конфлікту, на технічних дискусіях щодо ризиків ядерної війни, на намаганнях з’ясувати, хто «переміг», а хто «втратив», і на тому, наскільки дії президента Дж. Кеннеді були міфологізовані після його вбивства. Незважаючи на важливість усіх цих тем, подія також є наочним прикладом того, як основні держави холодної війни перекладали найбільші ризики своїх глобальних стратегій на менш потужні країни. У статті наводяться уривки з листування між радянським та кубинським урядами під час кризи. Ці листи свідчать про те, що лідери Радянського Союзу контактували з кубинськими лідерами лише тією мірою, якою вони могли контролювати дії кубинців, не залучаючи тих до прийняття важливих рішень. Стаття також демонструє, що повідомлення, надіслані ключовими радянськими діячами періоду кризи, а також пізніші інтерв’ю, спогади й біографії показують, як радянське керівництво виправдовувало свою колоніальну практику.
Сполучені Штати Америки та Радянський Союз потрапили в таку ситуацію, коли одна сторона вважала, що інша зможе насправді завдати ядерного удару, якщо це дасть цій стороні військову перевагу. Обидві держави постійно конфліктували впродовж 1940-х та 1950-х рр. 1960 р. був роком президентських виборів у США, на їх тлі відбувалася ескалація конфлікту з Кубою протягом усього року, у тому числі плани щодо вбивства Фіделя Кастро та встановлення торговельного ембарго.  Наприкінці того ж року Куба та Радянський Союз виступили із заявою про солідарність, СРСР почав поставляти на Кубу конвенційну зброю. Важливо, що в 1961 р. не було жодних намагань встановити на Кубі радянські ядерні ракети. М. Хрущов вважав, що в такому разі США негайно вторгнуться на Кубу. Про плани на розміщення ракет можна було публічно оголосити, оскільки міжнародне право не забороняло таке розміщення. Рішення розгортати зброю таємно, скоріш за все, є свідченням того, що радянська влада вважала ймовірним провокування вторгнення. Ф. Кастро та його оточення погоджувалися. В інтерв’ю каналу PBS в 1985 р. Фідель Кастро пояснював, що прийняття кубинцями радянського ракетного плану базувалося на тому переконанні, що американське вторгнення неминуче. Однак він також стверджував, що його мотивувало бажання допомогти Радянському Союзу досягти паритету із США у світовій ядерній гонці. Ця угода не гарантувала Ф. Кастро рівноправне партнерство з радянськими лідерами. Заключна угода передбачала розміщення ракет на Кубі під повним радянським контролем. Недовіра між союзниками почалася на цій ранній стадії. Під час зустрічі щодо доопрацювання домовленостей Че Гевара запропонував оприлюднити план, однак М. Хрущов відмовився. Він навіть відмовився вказувати своє ім’я в договорі, щоб зберегти можливість відступу, якщо кубинці вдадуться до одностороннього розголошення.
На Кубу почали прибувати радянські кораблі з ядерними ракетами. Американський літак отримав докази пересування ядерних ракет на Кубі 14 жовтня, а Дж. Кеннеді оголосив про кризу публічно 22 жовтня. Напруга швидко зростала до того рівня, що через чотири дні Ф. Кастро написав листа до М. Хрущова, запевнивши його, що кубинський народ буде протистояти агресору «героїчно». Того ж дня М. Хрущов відправив таємне повідомлення до Дж. Кеннеді, пропонуючи залагодити ситуацію.  До 27 жовтня Радянський Союз уже уклав угоду із США про виведення своїх ракет із Куби та дав згоду на допуск на Кубу інспекцій на місцях. Найголовніше при цьому те, що сам Ф. Кастро вперше дізнався про цю угоду з публічних оголошень, які зробили М. Хрущов та Дж. Кеннеді 28 жовтня.  Того ж дня М. Хрущов надіслав листа до Ф. Кастро. З огляду на тон листа зрозуміло, що він вважав позицію Ф. Кастро позицією «маленького брата», емоції й почуття якого потрібно враховувати, однак брати участь у рішеннях він не може. У листі М. Хрущов застерігає Ф. Кастро проти будь-яких дій, які можуть призвести до реанімації кризи. Посилаючись на збиття американського шпигунського літака U2 27 жовтня, М. Хрущов заявляє, що цей епізод став результатом «безглуздих» провокацій мілітаристів у Пентагоні, які все ще сподівалися на привід для вторгнення. Окрім твердої «поради» Ф. Кастро дозволити американським військовим літакам порушувати його повітряний простір, у підтексті листа можна побачити загрозу. М. Хрущов, можливо, мав на увазі те, що Радянський Союз не ризикуватиме глобальною ядерною війною, щоб захистити Кубу від вторгнення, особливо якщо в М. Хрущова буде виправдання, що вторгнення викликали нестабільні елементи в США або на Кубі.  Попередження в листі М. Хрущова щодо збиття американського шпигунського літака, можливо, було особливо образливим для Ф. Кастро. Хоча кубинським повітряним силам доручили вести вогонь по американським літакам, щоб захистити радянські ракетні об’єкти, зброя, яка влучила в літак U2, була радянською ракетою системи «земля-повітря». У відповіді до М. Хрущова Ф. Кастро пропонує своє обґрунтування. Він також посилається на публічну заяву, опубліковану напередодні, у якій вважає обіцянку США не вторгатися на Кубу неадекватною. Ф. Кастро завершує повідомлення твердженням, що він проти інспекцій. Подальші повідомлення від 30 та 31 жовтня визначаються тим, що вони, по-перше, демонструють ранні спроби М. Хрущова сформулювати кризу для історії та для своєї комуністичної аудиторії, а по-друге, висвітлюють думку Ф. Кастро, який вважав, що вся операція була марною, якщо Радянський Союз буде поступатися американцям. Лист М. Хрущова сповнений патерналізму, він пише, що розуміє ту гіркоту, яку відчувають «деякі» кубинці. М. Хрущов посилається на конфлікт між наддержавами в «Карибській зоні», це формулювання підкреслює той факт, що інтереси Куби були підпорядковані регіональній стратегії Радянського Союзу. Ф. Кастро спростовує декілька виправдань від М. Хрущова, стверджуючи, що відступ не є відповідною реакцією на реальну можливість нападу США. Ф. Кастро уточнює, що з ним взагалі не консультувалися щодо рішення про виведення ракет, що більшість кубинців (а не «деякі») відчули «невимовну гіркоту й смуток» із приводу раптового радянського рішення. Ф. Кастро продемонстрував розуміння того, що єдиною стратегічною цінністю в розміщенні ракет на Кубі було стримування США проти удару по СРСР. Повідомлення радянського міністра закордонних справ А. Громико до А. Мікояна 1 листопада детально пояснювало, як на кубинців необхідно чинити тиск, щоб пом’якшити їх позицію «ні інспекціям», незважаючи на вірогідність втрати кубинською владою обличчя.
Навіть під час переговорів із кубинцями про інспекції радянські лідери зберігали нові таємниці від своїх союзників. Пізніше рішення про відвід зброї було прийняте ще до обговорення цього питання з кубинцями. Розчарування, яке це викликало, було очевидним під час розмови А. Мікояна з Ф. Кастро та рештою кубинського керівництва 22 листопада. Ф. Кастро повторив свій аргумент про те, що СРСР мав зберігати стратегічні ракети на Кубі. Діалог А. Мікояна з Ф. Кастро свідчить про сильно викривлений характер радянсько-кубинських відносин. Розмова демонструє позицію радянської сторони, яка не вважала за потрібне виправдовувати свою колоніальну практику. Ф. Кастро доводилося слухати публічні заяви Дж. Кеннеді, щоб отримати актуальну інформацію про зброю, яка залишилася в його країні.  Підтвердивши, що тактичні ракети все ще перебувають на Кубі, що вони не є частиною Радянсько- Американської угоди, що США не знали про них, А. Мікоян повідомив, що СРСР також вирішили їх забрати. Він пояснив, що є закон, який перешкоджає переданню іншій країні контролю над будь-якою ядерною зброєю (це була брехня), і що СРСР мав намір вивести всі свої війська з Куби після того, як кубинські військові навчаться використовувати конвенційну зброю, яку СРСР залишав після себе.
Якщо повернутися до питання про радянські виправдання, то інтерпретація кризи послом Угорщини на Кубі Я. Беком дає розуміння радянського колоніального дискурсу. Кубинці сприймалися як дикі, проте доброзичливі й кмітливі діти, а радянські лідери зображувалися як терплячі батьки. Посол Я. Бек повідомляє, що А. Мікоян характеризував кубинських лідерів як молодих, чесних людей, вірних революції, які заслуговують на повагу, довіру та вдячність. Однак значна частина повідомлення посла присвячена опису неортодоксального шляху кубинців до марксизму, критиці повільних темпів розвитку партійного апарату Куби та переконань кубинців у тому, що їхня революція була однією з «трьох» великих революцій (китайська для Азії, радянська для Європи та кубинська для Латинської Америки).
Наостанок варто зазначити, що 58 років після Кубинської кризи світ не зазнавав ядерних воєн.  Цей результат привів до розквіту наративу самозахоплення в розповідях про сміливі й прагматичні дії як американських, так і радянських лідерів. Наслідком цього самозахоплення є віра в те, що володіння ядерною зброєю можна довіряти лише висококваліфікованим і «серйозним» лідерам наддержав. Таке мислення призводить до висновку, що лідери менших країн, яким втрачати менше (кількісно, проте не пропорційно), мають більше шансів обрати «почесне знищення», якщо вони зможуть завдати ворогам асиметричного збитку. Діалоги між основними персонами кубинської ракетної кризи демонструють, що існували дві великі правди. Перша правда полягає в тому, що кубинцям не можна було довіряти ядерну зброю і що зусилля щодо обмеження поширення ядерної зброї були дуже важливими. Друга правда полягає в тому, що лідерам наддержав просто пощастило. Як і великі держави до Першої світової війни, США та радянське керівництво періоду холодної війні вважали глобальне панування своїм правом.  Це імперіалістичне ставлення маскувалося як захист даної богом людської свободи (у США) або як результат неминучого процесу соціальної еволюції (у Радянському Союзі). США встановили ядерні ракети в Туреччині для захисту демократії, а СРСР пояснювали розміщення ядерних ракет на Кубі такими причинами: а) протидією американським ракетам у Туреччині; б) захистом Куби; в) просуванням глобального соціалістичного проєкту; г) «підсунути їжака в штани американцям».