Особливості російської експансії щодо тюркських та угро-фінських народів (остання чверть XV – середина XIX ст.): історико-правова парадигма

Анотація

У статті розглянуто особливості суспільно-політичних та державно-правових процесів, пов’язаних із перебігом російської експансії щодо тюркських та угро-фінських народів упродовж останньої чверті XV – середини ХІХ ст. ст. Автор підкреслює, що з огляду на сенс існування Росії як держави традиційно в її політико-правовій доктрині війна завжди трактувалась як продовження зовнішньої політики в мирний час, що якраз і визначало особливості російського зовнішньополітичного курсу. Наголошується, що початок безпосереднього захоплення Росією володінь тюрків і угрофінів пов’язується з підкоренням таких великих держав, як Казанське, Астраханське і Сибірське ханства. Загалом до особливостей російської експансії щодо тюркських та угро-фінських народів зараховано такі: ідеологічна зумовленість; приділення значної уваги підготовчій фазі експансії; поєднання воєнних і гібридних засобів впливу на підкорювані народи; застосування широкого арсеналу методів національної асиміляції після підкорення територій; розробка та впровадження широкого арсеналу заходів впливу в разі непокори місцевого населення; супровід експансії на всіх стадіях засобами інформаційно-психологічної боротьби. Підкреслено, що при цьому ідеологія російського експансіонізму поповнилася такими основними положеннями: у процесі вирішення міжнародних зіткнень має завжди переважати сила, а не справедливість; переможців військових конфліктів слухаються і з ними погоджуються, їх не судять і їм не висувають претензій, навіть коли вони творять жорстокості, їм не дорікають ні в яких гріхах; слабкі, відсталі і залежні держави слід підкорювати і не залишати їм жодних шансів на відродження; якщо держава, яка раніше перебувала в ранзі переможця, послабшала і вже не може відстояти свого привілейованого становища, треба на неї якомога швидше нападати і добивати її; прийняття наполегливої, наростаючої агресивності у відносинах з ослабленими державами як основа військово-політичної тактики; застосування широкого арсеналу засобів асиміляції населення як напередодні експансії, так і на всіх її подальших етапах, розвиток теорій про «відсталість» народів.