Застосування ідей неореалізму та неоліберального інституціоналізму в ядерній політиці ірану

Анотація

Стаття розглядає дві антагоністичні теорії міжнародних відносин – неореалізм та неоліберальний інституціоналізм на прикладі ядерної політики Ірану. Автор порівнює підходи неореалістів та неоліберальних інституціоналістів до проблеми ядерного розповсюдження й аналізує, як ці підходи можуть пояснити еволюцію воєнної ядерної програми Ірану. Іран – це країна, яка має значні енергетичні ресурси, а саме займає друге місце після Саудівської Аравії за обсягом запасів нафти і друге – за обсягом запасів природного газу після Росії; також Іран має унікальне географічне положення в таких регіонах, як Персидський залив та регіон Близького Сходу. Також політика Ірану формується на основі шиїтського напряму ісламу, що вже відрізняє цю країну, враховуючи особливі несприятливі історичні умови, за яких формувалася шиїтська течія ісламу, та події Ісламської революції в Ірані 1979 року та ірано-іракської війни 1980–1988 рр., коли Іран зіткнувся з Іраком та використанням хімічної зброї сам на сам. Той факт, що не було міжнародної реакції на використання Іраком хімічної зброї, посилив відчуття ізоляції Ірану. Цей досвід, безумовно, відпечатався в іранській національній психіці та викликав ще більш глибоку недовіру до міжнародних договорів про контроль над озброєннями. Відносини США та Ірану вкрай напружені та нестабільні, залежать від Адміністрації США та політичної ситуації в Ірані, адже Іран традиційно маневрує між радикальними консерваторами та більш поміркованими політиками. Вибори США 2020 та вибори в Ірані 2021 р. стануть важливим етапом подальшого розвитку відносин та визначать долю Спільного всеосяжного плану дій (СВПД). У статті досліджується, наскільки теоретичні міркування прихильників теорій неореалізму та неоліберального інституціоналізму знайшли відображення у практичній ядерній політиці Ірану, і який вплив ці дві теорії можуть мати на подальше формування ядерної стратегії іранського керівництва в майбутньому.