Вісник НТУУ "КПІ" Політологія. Соціологія. Право

Cоціально-економічний вимір національної стійкості: потенційні ризики та загрози

2025-11-13T16:10:56+02:00

Стаття досліджує соціально-економічний вимір національної стійкості України в умовах затяжної війни, зосереджуючись на ролі державної політики (передусім фіскальної). Наголошується, що попри присутність і в науковому, і в публіцистичному дискурсі практики обговорення різних видів стійкості, доцільніше говорити про виміри стійкості, які не існують окремо, а є взаємопов’язаними.

На основі аналізу дій держави держави у фіскальній сфері в парадигмі динамічної класифікації форм реагування на кризові явища та процеси, визначається, що в перші роки після повномасштабного вторгнення ці дії мали адаптаційний характер. Зазначається позитивний вплив та сприяння підтриманню ділової активності пільгового режиму єдиного податку та інших новацій, що в сукупності істотно зменшили податкове навантаження на бізнес на першому році війни. Як закономірний крок охарактеризовано також і подальше скасування пільгового режиму та підняття податків на третьому році війни, оскільки ведення масштабних воєнних дій протягом тривалого періоду часу вимагає збільшення внутрішньої ресурсної бази. Проте підвищення податків через збільшення розміру військового збору, ЄСВ та акцизних зборів не змінює систему оподаткування як таку. Натомість запланований демонтаж спрощеної системи оподаткування, закладений в «Національній стратегії доходів до 2030 року», такі трансформації передбачає.

Скасування спрощеної системи оподаткування для суб’єктів господарської діяльності може призвести не тільки до зниження ділової активності в країні, а й до подальшого зниження доходів громадян. Саме через вплив на рівень матеріальної депривації та здатність забезпечувати найнеобхідніші потреби показується, яким чином фіскальні рішення без урахування соціальних наслідків можуть породжувати вторинні ризики для національної стійкості. На основі даних моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2024 році, демонструється, що індивіди із високим рівнем матеріальної депривації, а особливо ті, хто має складнощі із придбанням навіть найнеобхідніших продуктів харчування, мають нижчу волю до спротиву та більш песимістичні оцінки в установках щодо позиції країни у війні. Особливо це стосується тих українців, які мають оплачувану роботу, але навіть попри це не в змозі задовольнити базові потреби. Спад у секторі малого та середнього бізнесу може призвести до скорочення робочих місць та погіршення матеріального стану значної частини українців, що в свою чергу матиме вплив на їх волю до спротиву і у підсумку — на національну стійкість загалом.

Рашизм як політичний режим російської федерації на сучасному етапі

2025-12-30T21:45:19+02:00

У статті досліджено актуальну проблематику – рашизм як політичний режим, притаманний для сучасної Російської Федерації. Використовуючи загальнонаукові, логічні та емпіричні методи дослідження, розв’язано такі завдання: досліджено ознаки рашизму як сучасного російського політичного режиму; показано важливість наукової та законодавчої концептуалізації рашизму; розкрито основні наслідки рашизму на міжнародній арені. Показано, що, з одного боку, рашизм має значну схожість із нацизмом та фашизмом. З іншого боку, рашизм вирізняється особливою специфікою – є ультра радикальним політичним режимом, який акумулював російську ментально-психологічну та ідейно-культурну специфіку. Наголошено на важливості офіційного закріплення рашизму в українському законодавстві та офіційного засудження рашизму як політичної ідеології і політичного режиму, притаманного сучасній Російській Федерації, парламентом України. Підкреслено, що засудження рашизму дасть змогу довести до міжнародної спільноти його злочинну суть та мобілізувати міжнародних партнерів України на більш активну та масштабну підтримку нашої держави в умовах російсько-української війни. Акцентовано увагу на тому, що однією із найбільш характерних ознак рашизму є експансіонізм, що спричинив агресивне ставлення Росії до інших народів та був однією із головних причин російської агресії проти України. Зроблено висновок, що рашизм є тоталітарним політичним режимом сучасності, який становить екзистенційну загрозу не лише для України, але й для всього цивілізованого демократичного світу. Відтак боротьба з рашизмом та його крах є важливою складовою нашої перемоги у російсько-українській війні.

Місце громадянського суспільства у концепції українського монархізму В.Липинського

2025-12-30T23:36:03+02:00

Стаття присвячена дослідженню ролі і місця громадянського суспільства у політичній концепції українського суспільства В’ячеслава Липинського. У статті висвітлені аспекти становлення та розвитку громадянського суспільства у ретроспективі. Стаття торкається різних підходів до вивчення феномену громадянського суспільства у світовій політичній науці. В роботі розглядаються основні напрямки дослідження проблеми громадянського суспільства в українській політичній думці. Окремо в статті наголошується на ролі консервативної течії української політичної думки, до якої належали В.Липинський та Д.Донцов. Аналіз державницької концепції В.Липинського показує, що головний акцент державотворення мислитель робив на ролі національної еліти, вважаючи масу руйнівним елементом. Разом з тим, в роботі робиться висновок про те, що Липинський навряд чи був «антидемократом», оскільки громада займає важливе місце у його державницьких розвідках. Розмірковуючи над питанням бездержавності народу, Липинський доходить висновку, що чинники бездержавності лежать у сфері географічного розташування території, «неусталеності нації» та перевазі емоційності над волею. Таким чином, мислитель ставить завдання перед українським суспільством – досягнення єдності задля розбудови власної державності. Аналізуючи громадянське суспільство, В.Липинський розуміє під цим явищем сукупність організованих громадян, які беруть активну участь у політичному та соціальному житті. Оцінюючи роль і значення громадянського суспільства у процесі державотворення, мислитель бачив нерозривний зв’язок між державою та громадянським суспільством, оскільки саме громадянське суспільство створює той необхідний фундамент міцної та успішної національної держави.

Поняття «московський фактор» як частина політики США щодо України

2025-12-04T10:36:50+02:00

Стаття присвячена аналізу поняття «московський фактор» як ключового елементу у формуванні зовнішньої політики США щодо України. Автори визначають його як системний чинник, що зумовлює врахування американською стороною реакції Москви під час ухвалення рішень стосовно української держави, тим самим обмежуючи її суб’єктність та можливості інтеграції до західних структур. Актуальність дослідження обумовлена сучасним контекстом війни та потребою осмислення ролі США у підтримці українського суверенітету на тлі російської агресії.

У роботі розглядається кейс постачання США летальної зброї Україні у 2018 р., зокрема рішення адміністрації Дональда Трампа щодо Javelin, як приклад прояву «московського фактору». Аналіз здійснено крізь призму трьох провідних теорій міжнародних відносин — лібералізму, реалізму та конструктивізму. Лібералізм висвітлює інституційно-правові рамки та значення партнерства у підтримці демократичних держав. Реалізм пояснює логіку балансування сил, розгляд України як буферної зони та раціональний інтерес США у стримуванні Росії. Конструктивізм, у свою чергу, акцентує на ідентичності, нормах та персональних мотивах лідерів, які впливають на прийняття політичних рішень.

Автори наголошують, що жодна з теорій не дає вичерпного пояснення «московського фактору» окремо, проте їхня взаємодоповнюваність дозволяє комплексно оцінити його природу. Таким чином, «московський фактор» постає як багатовимірна змінна, що поєднує об’єктивні геополітичні обставини, міжнародні норми та ідеї, а також наративи, які формують поведінку США у відносинах з Україною.

Зовнішні фактори впливу на суспільну солідарність в Україні у контексті перспектив повоєнної відбудови

2025-12-08T20:46:57+02:00

Повномасштабна російсько-українська війна прискорила консолідаційні процеси, а українське громадянське суспільство змушене перебирати на себе низку державних функцій в умовах запровадження воєнного стану. Водночас відбулося прискорення суспільного транзиту від локальної до загальнонаціональної та європейської ідентичності. Тим часом в суспільстві простежуються специфічні настрої щодо сценаріїв завершення повномасштабної війни, передусім через прагматичне розуміння й готовність до тимчасової фіксації лінії фронту. Більшість українців виступає за завершення війни шляхом переговорів та поступок, натомість не має намірів юридично визначати територіальні втрати. Також визначено, що менше половини українців готові до продовження війни за вихід на українські кордони станом на 1991 рік.

Встановлено, що в умовах війни частка населення з українською ідентичністю насьогодні надто зросла з паралельним падінням російської ідентичності. Також зросла кількість тих, хто асоціює себе саме з українською культурною традицією та вважає українську мову рідною ідентифікуючи при цьому себе з віруючими Православної церкви України (ПЦУ). Водночас продовжує своє функціонування Українська православна церква (Московський Патріархат) УПЦ (МП), яка від початку повномасштабного вторгнення Росії зайняла виражено антиукраїнську позицію. Набуває важливості питання зміцнення солідарності між українським суспільством та вищими владними структурами. Встановлено, що найбільшим рівнем довіри серед українців користується президент. Позаяк максимально зріс рівень довіри до силових структур ‒ насамперед Збройних сил України (ЗСУ). Досить бентежливим у майбутньому буде питання збереження довіри до владних інституцій по завершенню війни на тлі завдань проведення соціально-економічних реформ та невідкладної боротьби з корупцією. Однією з найбільш болючих залишатиметься проблема повернення українських громадян із-за кордону, які виїхали під час війни. Позитивним є солідарне ставлення українців насамперед до таких східноєвропейських країн як Польща та Чехія, що пояснюється наданням допомоги українським біженцям. Натомість найбільш негативною є позиція українців до Угорщини та Словаччини через їх відверто проросійську позицію. Доволі позивним є ставлення українців до ЄС та НАТО. Це дає всі підстави вважати, що й по завершенню війни настрої стосовно подальшого зближення України з ЄС і НАТО залишатимуться стійкими на тлі збереження загроз з боку Росії.

Громадська думка та політична комунікація в Україні: від довіри до розчарування

2025-11-19T17:36:44+02:00

У даній науковій статті представлено комплексний соціополітичний та комунікаційний аналіз динаміки громадської думки та політичної довіри в Україні у період між ключовими національними кризами, охоплюючи фази з 2010 до 2024 року. Дослідження фокусується на феномені циклічної довіри та її неминучому переході у хронічну соціальну фрустрацію та скептицизм щодо інститутів влади. Застосовуючи міждисциплінарний підхід, що інтегрує концепції політичної легітимності (дифузна vs. спеціальна довіра), соціальної психології (розчарування та фрустрація як адаптивні механізми) та аналізу даних, стаття спирається на емпіричні дані Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) та показники Індексу сприйняття корупції (CPI) від Transparency International. Аналіз виявив, що ерозія довіри є структурною, а не епізодичною проблемою. Головним каталізатором розчарування була стійка криза сприйняття корупції: показники CPI України в період 2014–2021 рр. коливалися в діапазоні 26–32 балів, демонструючи стагнацію та корелюючи з високим рівнем недовіри до держслужбовців (65%) та парламентаріїв (64%). Кульмінацією цього циклу став феномен Виборів 2019 року, коли антисистемний запит суспільства, посилений діджиталізацією комунікацій та прискоренням циклів «надія-розчарування», призвів до безпрецедентної перемоги нетрадиційного лідера, але його монобільшість швидко зіткнулася з поверненням скептицизму. Повномасштабне вторгнення у 2022 році спровокувало класичний ефект «Rally 'round the flag» (RRTF), що забезпечив пікове, але обмежене у часі зростання дифузної довіри. Проте, варто зауважити, що вже до 2024 року цей ефект було вичерпано, про що свідчить фіксація критичного Легітимного Розриву: довіра до Збройних Сил України залишається найвищою (92%), тоді як довіра до цивільних інститутів (Уряд, Парламент) різко обвалилася, набувши негативного балансу (-1% для Уряду, -33% для ВРУ). Практичні рекомендації включають безумовну антикорупційну прозорість (зокрема, через посилену спеціальну перевірку суддів), професіоналізацію комунікаційного апарату та стратегічний імпорт цінностей високоефективних секторів (військових та волонтерів), оскільки 51% громадян шукають нових лідерів саме серед військового середовища. Реалізація цих заходів є критичною для конвертації ситуативної солідарності у стійку інституційну легітимність, необхідну для політичної стабільності та післявоєнної відбудови.

Державна політика регулювання штучного інтелекту в освітній сфері України: національні особливості та імплементація зарубіжного досвіду

2025-11-24T12:49:21+02:00

За результатами порівняльно-правового аналізу схарактеризовано сучасні тенденції унормування процедур використання технологій штучного інтелекту в міжнародній освітній практиці та ключові виклики цього процесу; метод аналізу документів застосовано для опрацювання регуляторної бази використання штучного інтелекту; прогностичний метод покладено в основу обґрунтування напрямів удосконалення державної політики щодо реалізації штучного інтелекту в освітній сфері України в контексті її інтеграції до єдиного європейського освітньо-наукового простору. Актуалізовано проблему все більш широкого проникнення й використання технологій штучного інтелекту у вітчизняній системі освіти у контексті подолання викликів сучасного цифрового суспільства; проаналізовано особливості державної політики зарубіжжя щодо унормування процедур використання штучного інтелекту в освіті та на його основі обґрунтовано тенденцію реалізації гнучких моделей, що поєднують обґрунтований контроль можливих ризиків і свободу інновацій на противагу жорсткому регламентуванню; окреслено напрями розбудови державної політики щодо регулювання використання штучного інтелекту в освітній сфері України з урахуванням зарубіжного досвіду та перспектив інтеграції до європейського співтовариства. Стаття окреслює перспективи подальших досліджень, зокрема в контексті співвідношення переваг і ризиків ширшого використання штучного інтелекту в освітній сфері, питання партнерства суб’єктів освітнього процесу і систем штучного інтелекту.

Cтановлення антикорупційної політики в Україні: етапи та характеристика

2025-12-31T09:21:06+02:00

У статті досліджено процес становлення антикорупційної політики в Україні від здобуття незалежності до сучасного етапу державотворення. Обґрунтовано необхідність комплексного аналізу етапів розвитку антикорупційного законодавства та інституційних механізмів його реалізації з використанням міждисциплінарної методології. Під час досліджено використано історико-правовий, системно-аналітичний, догматичний та інші методи, що застосовуються в політології, правознавстві, історичних та інших науках. Показано, що корупція в Україні, маючи глибокі історичні та соціальні корені, набула системного характеру в 1990-х роках і стала загрозою національній безпеці. Розкрито наукові підходи до періодизації антикорупційної політики, що охоплюють формування законодавчої бази, інституційних структур і механізмів запобігання корупції. Особливу увагу приділено інституціоналізації антикорупційної політики після Революції Гідності 2013 – 2014 рр., коли під впливом громадянського суспільства та міжнародних партнерів було створено ключові антикорупційні органи, зокрема НАБУ, НАЗК і Вищий антикорупційний суд. Проаналізовано сучасний етап, що визначається реалізацією Закону України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021 – 2025 роки» та відповідної державної програми. Запропоновано авторську концепцію періодизації розвитку антикорупційної політики, що включає п’ять етапів: від формування її основ (1991 – 1995 рр.) до реалізації у воєнних умовах (з 2022 р.). Наголошено, що ефективність антикорупційної політики залежить не лише від удосконалення законодавства, а й від політичної волі, інституційної спроможності держави та активної участі громадянського суспільства. Результатом дослідження стало формування авторського підходу щодо періодизації антикорупційної політики, де одним з окремих етапів виділено етап антикорупційної політики в умовах воєнного стану. Доведено, що антикорупційна політика в Україні повинна базуватися на стратегічних планових документах і комплексних підходах імплементації кращих світових моделей.

Еволюція повноважень Президент України в умовах повномасштабної російсько-української війни

2025-12-31T09:34:25+02:00

З’ясовано, що в умовах повномасштабної російсько-української війни різко трансформувалася така політична владна одиниця виконавчого штибу як інститут Президента України. Доведено, що за режиму воєнного стану помітно розширилися повноваження Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройних сил України. В умовах воєнного стану та необхідності підтримувати належний рівень кризового управління в Україні утвердилася де-факто президентська форма правління. Саме через це актуальним залишається експертний наратив про ризики повернення України до авторитарної політичної моделі через надмірну персоніфікацію особи президента та наростаючий суспільний запит на сильну особистість-лідера за умов повномасштабної російсько-української війни. Хоча, згідно соціологічних досліджень, українське суспільство жодним чином не підтримує встановлення одноосібної влади, а тому будь-який навіть сильний політичний лідер все ж має дотримуватися законодавства у своїх діях та прийнятті рішень. Позаяк така ситуація може носити негативний характер та ускладнити зворотній транзит до парламентсько-президентської форми правління по завершенню війни. Також встановлено, що посилення владних повноважень Президента України жодним чином не сприяло боротьбі з корупцією, яка здійснюється досить мляво й повільно. У свою чергу дисбаланс повноважень Президента України та Кабінету Міністрів України як провідної інституції виконавчої владної гілки може негативно позначитися на формуванні та реалізації стратегії повоєнної відбудови держави.

Цифрова трансформація сфери безпеки та оборони: співпраця держави та суспільства

2025-12-31T09:52:29+02:00

У статті розглянуто особливості співпраці держави та суспільства щодо цифрової трансформації сфери безпеки й оборони. Метою дослідження визначено характеристику з позиції політичної науки взаємодії держави та суспільства щодо цифрової трансформації у сфері безпеки та оборони на основі вивчення вітчизняного та закордонного досвіду. Відзначено, що історично питання безпеки та оборони були прерогативою інституту держави, але нині недержавні áктори відіграють щобільше активну роль. Наголошено на посиленні партнерського підходу держави, бізнесу та громадянського суспільства у сфері технологічних інновацій для сектора безпеки та оборони. Підкреслено, що цифрова трансформація включає не лише впровадження ІТ-рішень, проривних технологій і т. ін., а й активізацію взаємодії держави з бізнесом (ІТ-компанії, стартапи та ін.), освітянською та науковою спільнотами, неприбутковими організаціями, широкими колами суспільства. Зауважено, що сучасні технологічні рішення для сфери безпеки та оборони щораз активніше розробляються саме недержавними суб’єктами та завдяки їх капіталу. Відзначено, що завдяки цифровій трансформації формується нова модель співпраці держави та суспільства у сфері безпеки та оборони. Сформульована гіпотеза, що така модель співпраці буде розвиватися завдяки інституту публічно-приватного партнерства. Аргументовано, що цифрова трансформація сфери безпеки та оборони прискорюється не лише завдяки технологічному поступу, а й завдяки переосмисленню ролі суспільства у сфері безпеки та оборони, реалізації концепції належного врядування.

Між вірою і політикою: релігійна безпека в контексті російсько-української війни

2025-11-11T13:00:54+02:00

У статті розглядаються окремі аспекти феномена релігійної безпеки як одного з ключових чинників формування національної резильєнтності України в умовах російсько-української війни. Релігійна складова національної безпеки України розуміється як важлива умова релігійного життя українського народу, яка за певних обставин, зокрема в умовах війни, може становити загрозу національним інтересам держави, стабільному розвитку суспільства та реалізації фундаментальних прав і свобод громадян. Методологія дослідження включає відстеження процесу; аналіз документів, що пов’язані з правовим забезпеченням релігійного компонента національної безпеки України; форсайт-аналіз, спрямований на розгляд ймовірних сценаріїв розвитку релігійної ситуації в Україні. Обґрунтовано, що релігійна сфера є важливою складовою національної резильєнтності України і невід’ємним компонентом нової публічної політики. Окреслено нормативно-правове поле функціонування релігійної безпеки, визначено низку внутрішніх і зовнішніх викликів релігійній безпеці України в умовах війни та змодельовано можливі сценарії розвитку релігійної ситуації в державі. Зроблено висновок про необхідність вироблення актуальної концепції релігійної безпеки в Україні, яка буде враховувати сучасні (по)воєнні реалії, особливості національної моделі державно-церковних відносин та усталені традиції партнерської міжконфесійної взаємодії.

Оскарження актів, дій, бездіяльності Верховної Ради України в порядку адміністративного судочинства

2025-12-03T16:41:14+02:00

Стаття присвячена розгляду питань оскарження актів, дій, бездіяльності Верховної Ради України в порядку адміністративного судочинства.

Відзначається, що у зв’язку з вагомістю для держави та потребою швидкого вирішення зазначені справи розглядаються у першій інстанції Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження, а судом апеляційної інстанції у цих справах є Велика Палата Верховного Суду.

Наголошується на тому, що предметом оскарження до Верховного Суду в порядку адміністративного судочинства можуть бути лише питання законності (відповідності законам) постанов, дій, бездіяльності Верховної Ради України.

На основі аналізу судової практики відзначається, що в порядку адміністративного судочинства не можуть оскаржуватися рішення, дії, бездіяльність Верховної Ради України, пов’язані із здійсненням законодавчої діяльності, а також ті, які спрямовуються на реалізацію безпосередньо визначених в Конституції України інших повноважень парламенту у спосіб прийняття актів нормативного характеру.

Акцентується увага на тому, що правом на позов щодо оскарження постанов Верховної Ради України володіють особи, прав, свобод або інтересів яких такі акти парламенту прямо стосуються (наприклад, про звільнення з політичних посад тощо).

Підсумовано, що в порядку статті 266 КАС України до Верховного Суду як суду першої інстанції можуть оскаржуватися тільки постанови, дії, бездіяльність Верховної Ради України, які стосуються виконання парламентом своїх повноважень колегіально (в сесійній залі). Для оскарження законності рішень, дій, бездіяльності комітетів та посадових осіб парламенту (голови, його заступників, народних депутатів України), а також Апарату Верховної Ради України підлягають застосуванню загальні правила підсудності спорів відповідному окружному адміністративному суду.

Нормативно-правове регулювання провадження з перегляду судових рішень у цивільному процесі іноземних держав

2025-11-21T15:01:09+02:00

В даній статті досліджено нормативно-правове регулювання провадження з перегляду судових рішень у цивільному процесі іноземних держав у наступних напрямках: перегляд судових рішень у судах апеляційної інстанції; перегляд судових рішень у судах касаційної інстанції; інші види перегляду судових рішень. Авторами використано наступні методи дослідження: діалектичний, герменевтичний, аналізу та синтезу, дедукції, системного аналізу, правових аксіом, формально-догматичний. Для дослідження обрано держави, які належать до різних правових сімей, мають різні рівні проведення законодавчих реформ та розвитку демократії і правової свідомості суспільства, зокрема: Англія, Уельс, Німеччина, Швеція, Швейцарія, Литва, Венесуела, Нідерланди, Франція, Італія, Болгарія, Іспанія, США, Норвегія. Авторами здійснено аналіз суб’єктів права на оскарження, об’єктів оскарження, складу суду, який здійснює перегляд судових рішень, особливостей розгляду справ судами вищих інстанцій як судом першої інстанції у зазначених державах. Крім того, здійснено порівняльний аналіз повноважень іноземних судів вищих інстанцій з національними. В даному дослідженні авторами висвітлено прогалини та колізії норм чинного законодавства, зокрема в Цивільному процесуальному кодексі, та запропоновано шляхи удосконалення норм національного права, які регулюють перегляд судових рішень у цивільному процесі з огляду на досвід іноземних країн та проаналізовано доцільність імплементації іноземних норм в національне законодавство. Зазначено, що при запозиченні міжнародної практики щодо оскарження остаточних судових рішень необхідно враховувати українську правову традицію, оскільки їх скасування може призвести до порушення принципів юридичної визначеності та верховенства права, що підірве довіру громадян до судової системи в цілому.